(різних видів)

УПРАВЛІННЯ (керування) - функція високоорганізованйх систем (соціологічних, біологічних, технічних), що забезпечує їхню структурну цілісність, підтримання заданого режиму діяльності, реалізацію Програми досягнення мети. Процеси У. стали предметом систематичного й інтенсивного аналізу з появою кібернетики, яка, абстрагуючись від конкретних особливостей якісно різних видів У., фіксуючи основну увагу на тому загальному, що притаманне їм усім, за зовнішньою відмінністю процесів У. розкрила їхню внутрішню сутнісну єдність та встановила ізоморфізм їхніх проявів С. утність процесу У. становить його інформаційний зміст. У. - це процес трансформації інформації у дію, тобто процес перетворення її у сигнали, що спрямовують функціювання систем У. Інформаційний підхід до У., Що відзначається таким абстрактним рівнем дослідження, започаткував вивчення загальних законів У, Неодмінний атрибут оптимального У. - це процес безперервної циркуляції інформації каналами прямого і зворотного зв'язку між керуючою і керованою системами системи У. Рівень розвинутості цих каналів не обов'язково має бути однаковим. Загалом процес У. можливий лише у системах з досить розвинутим каналом прямого зв'язку, тоді як зворотного (у відносно простих системах У.) може бути менш розвинутим. З підвищенням ступеня складності системи У. роль цього каналу зростає, а його ємність, як правило, стає більшою За ємність каналу прямого зв'язку. Принцип зворотного зв'язку - універсальний принцип, що діє в усіх системах У., незалежно від рівня їх організації. Об'єктивна передумова єдиного підходу до різних систем У. - інваріантність структури феномена У. Системи У. поділяються на ригідно (жорстко) детерміновані (дія керуючої системи однозначно визначає реакцію керованої) і статистично детерміновані (задається широкий діапазон можливих реакцій керованої системи на дію керуючої). Критерієм ефективності У. є міра адаптації керуючої системи до змін зовнішнього середовища, яка забезпечує самоорганізацію, самозбереження системи У. та досягнення мети, або рівень оптимізації заданого параметра керуючої системи. Для забезпечення оптимального режиму У. керуюча система має мати не меншу різноманітність станів, ніж керована (принцип необхідної різноманітності Ешбі). Головне завдання У. - забезпечення цілеспрямованої дії на керовану систему, тому будь-яке У. - цілеспрямоване. Цілеспрямована дія - це і мета, і результат У. Мета - передбачення результату, на досягнення якого спрямовується дія. Зворотний зв'язок - той механізм, що враховує і зводить до мінімуму різницю між метою дій та її результатом. Здійснюючи абстрактний підхід до якісно різних систем і процесів У., кібернетика зіграла вирішальну роль у створенні понятійного апарату для їх опису, розробки ефективних логіко-математичних методів їх дослідження, побудови абстрактної математичної теорії АСУ (сукупності теорій з різним рівнем абстракції). Найпростіші системи У. - інформаційно-кібернетичні, що функціонують відповідно із закладеними в них програмами: жорстко детермінованими, стохастичними, з елементами самоорганізації тощо. Складніші процеси У. властиві біологічним системам, у яких виділяють два рівні У. - організмовий (відтворюється спадково орієнтований на збереження видів, популяцій, біоценозів тощо) і поведінковий (орієнтований на збереження біологічних систем у взаємодії з довкіллям). Найскладнішою, ієрархічно організованою структурою У. відзначаються соціальні системи У. - визначальний атрибут будь-якого суспільства, який притаманний суспільному організмові на усіх рівнях його структурної організації. Соціальне У. - фактор, спрямований на забезпечення життєдіяльності суспільства, його розвитку. Історично у суспільстві склались і взаємодіють два типи механізмів У.: стихійний та свідомий. Увагу філософії феномен У. привертає насамперед у плані аналізу самого поняття "У." у системі інших понять, вироблених комплексом кібернетичних дисциплін і пов'язаних з ним, та дослідження природи і функцій механізмів У. у різних системах. Особливої актуальності набувають питання, пов'язані з аналізом перспектив комп'ютеризації процесів У. складними системами, передусім питання про її можливі соціальні наслідки в умовах наділення комп'ютерів цільовими функціями.

Гайдеггер, Мартин (1889, Мескірх - 1976) - нім. філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. На формування самобутності мислення Г. справила вплив філософська творчість Арцстотеля, Ніцше, Гуссерля, Дильтея, Шелера, Ясперса; поезія Гельдерліна, Рильке. У 1916 р. - початок викладання у Фрайбурзькому ун-ті; од 1918 р. Г. - асистент Гуссерля, 1923 р. - екстраординарний проф. Марбурзького ун-ту,· од 1929 р. - керівник кафедри філософії Фрайбурзького ун-ту (після Гуссерля); в 1933 - 1934 рр. - ректор цього ун-ту. В останні роки жив усамітнено, неподалік од Фрайбурга, в горах, лише зрідка спускаючись донизу, щоб прочитати в ун-ті лекцію. У творчості Г. можна умовно вирізнити два періоди: "ранній" та "пізній". їх розділяє доповідь "Про сутність істини" (1930). "Ранній" Г. ще перебуває в межах традиційної філософії, зокрема, його головний та незавершений твір "Буття і Час" (1927) залишається в концептуальних межах ідей його вчителя Гуссерля про феноменологічну реформацію філософії. Філософія тлумачиться Г. як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті Буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (Часу). Дослідження Буття і Часу отримало назву "фундаментальної онтології". Якщо будь-яке онтологічне дослідження має справу з буттєвими структурами сущого, то у випадку із введеним Г. поняттям Dasein ("буття тут") воно набуває характеру аналітики (розчленувально-вирізняльного опису) екзистенційності (цілісності рівновихідних буттєвих структур - екзистенціалів). Фундаментальна онтологія як екзистенційна аналітика стає можливою лише на підставі того імпліцитного розуміння Буття, яким завжди наділений Dasein. За Г., екзистенційна аналітика як тематичне осягнення буттєвих структур Dasein має герменевтичний характер. Феноменологічна специфіка твору Г. "Буття і Час" полягає в тому, що на відміну від Гуссерля, Г. розширює феноменальне поле до позитивного аналізу "прихованості" (наявного у повсякденному бутті Dasein). Феноменологічна дескрипція наповнюється сенсом тлумачення (герменевтики). Метою герменевтики Dasein стає не лише аналітичне виокремлення і феноменологічний опис буттєвих структур (екзистенціалів) цього сущого, а й експлікація горизонту, в термінах якого відбувається такий опис. Горизонтом (смислом) буттєвих структур Dasein для Г. є часовість як наслідок феноменологічного аналізу "буття-до-смерті", притаманного цьому сущому. Часовий характер буття Dasein розкривається в специфічному екзистенціалі історичності. Наступними кроками мали бути - феноменологічний аналіз вкоріненості Часу в часовості Dasein та темпоральна (часово детермінована) експлікація різних видів буття сущого в межах проекту філософії як універсальної онтології. Проте на поч. 30-х рр. у творчості Г. відбулася суттєва переорієнтація. Суть її полягала у відмові від онтологічного концепту "Буття і Час" і намірі (вперше після Парменіда) осмислити Буття без будь-якої опори на суще О. днак така радикалізація підходів до розрізнення буття і сущого в мисленні "пізнього" Г. привела радше до трансформації, а не відмови від головних інтенцій "раннього" періоду. Філософські наміри Г. трансформувалися в проект "подолання метафізики". Історія метафізики постає як історія "забуття Буття", прогресія мисленевої зосередженості на сущому (від "ідей" Платана до "цінностей" Ніцше), в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку "пізнього" Г., має осмислювати саме Буття, яке визначає різні види Буття сущого, а не лише один із них. Якщо в "Бутті і Часі" Буття мислиться статично, як горизонтна єдність різних видів буття сущого, то у "пізнього" Г. Буття перетворюється на Подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні ("епохе") визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині. Зміщуються акценти у відношенні між людиною та Буттям: в "Бутті і Часі" відкритість Буття конституюється екзистенціалами Dasein, у "пізнього" Г. характер відкритості Буття людини залежить від певного історичного "посилання" самого Буття (Події). Буття розкриває себе в історичній динаміці таких "посилань". Творчість "пізнього" Г. підсумовується концептом "історичність Буття". Відповідно зазнає трансформації і спосіб осягнення Буття: якщо у "раннього" Г. мова йде про темпоральні характеристики різних видів буття сущого та похідних від них буттєвих структур, то "пізній" Г. говорить про поетичне мовлення як ту сферу, в якій для кожного покоління оприявнюються сліди доленосного "епохе" Буття. Тому, прислухаючись до мови поетів, ми саме в ній можемо віднайти справжній шлях до Буття.

[br]

Осн. тв.: "Буття і Час" (1927); "Що таке метафізика" (1929); "Кант і проблема метафізики" (1929); "Гельдерлін та суть поезії" (1936); "Вступ до метафізики" (1953); "Ніцше". У 2 т. (1961); "Феноменологія і теологія" (1970).

1. n

1) варіант

2) різночитання

3) фон. позиційний варіант; дивергент

4) біол. мутант; змінена особина

2. adj

1) різний

2) відмінний (від чогось); інший, ніж (щось)

3) мінливий, непостійний

4) різноманітний

* * *

1) варіант; модифікація; тип, вид; різновид; лінгв. різночитання (у текстах)

грам. (позиційний) варіант, алофон; дивергент

2) біол. аберант, змінена особина; мутант

3) = variate

1) різний; 40 variant types of pіgeon 40 різних видів голубів; variant forms of a word варіанти слова; variant spellіng орфографічний варіант; variant readіngs різночитання

2) (from) відмінний (від чого-н.); інакший, ніж (що-н.)

1) варіант; модифікація; тип, вид; різновид; лінгв. різночитання (у текстах)

грам. (позиційний) варіант, алофон; дивергент

2) біол. аберант, змінена особина; мутант

3) = variate

1) різний; 40 variant types of pіgeon 40 різних видів голубів; variant forms of a word варіанти слова; variant spellіng орфографічний варіант; variant readіngs різночитання

2) (from) відмінний (від чого-н.); інакший, ніж (що-н.)

МОВА - суспільний продукт, що виробляється колективом для забезпечення потреб у комунікації і зберігається в пам'яті членів колективу, а також у текстах, побудованих засобами даної М. У великій різноманітності знакових систем, що називаються М., можна умовно виділити кілька груп, які значною мірою вирізняються поміж собою за багатством знакових одиниць, за способом і складністю структурної організації, за субстанціальним матеріалом, на використання якого для побудови текстів орієнтована дана М. 1) Природні (етнічні) М., найбагатші і найскладніші вербальні знакові системи, що історично склалися і пристосувались для утворення усних звукових текстів - мовлення. Графічна фіксація мовлення у вигляді письмових текстів має передумовою застосування другої знакової системи - тієї чи іншої системи писемності. 2) М., які є невербальними знаковими системами, що лежать в основі текстів різних видів мистецтва - музичних творів, танцю, творів живопису, фотографії, кіно, архітектури тощо. 3) Штучні М. науки і техніки. Знаки цих М., які часто називають символами, так само умовні, як і всі інші знаки, але вони умовні не "за традицією" (як у природних М. і М. мистецтва), а "за домовленістю". 4) Знакові системи, які застосовуються для утворення простих текстів, що регулюють побутову поведінку і трудову діяльність людей (різні системи жестів, сигналів, кольорів, спорадичне використання окремих предметів як текстових знаків для передачі інформації). У граничному випадку знакова система, а отже, і створюваний за її допомогою текст, може складатися лише з одного знаку. 5) М. тварин, яка поки що мало вивчена. Дуже часто М. неправомірно плутають або навіть ототожнюють з текстом, приписуючи їй властивості і функції, які насправді належать тексту А. ле на відміну від мовлення і тексту, М. не дається нам у безпосередньому спостереженні. З цього випливає, що М. не може бути формою вираження думок і почуттів і формою зберігання знань про дійсність. Ці функції належать тексту, який виражає не тільки думки, а й саму М. Щоб стати членом певного колективу, індивід мусить реконструювати М., спираючись на почуті або побачені тексти, запам'ятати її елементарні знакові одиниці і способи утворення складних знакових комплексів (тобто граматичну систему), а потім навчитися використовувати її для досягнення своїх комунікативних цілей. М. є найважливішою складовою частиною комунікативної діяльності, знаряддям впорядкування і організації тієї чи іншої матеріальної субстанції (звук, колір, предметне середовище і т.п.), перетворення її в осмислений текст. Зокрема, природна М. використовує звуки для побудови текстів, але самій М. належать не звуки, а фонеми - абстрактні сутності, які не сприймаються органами чуття і в яких фіксуються лише деякі властивості звуків, суттєві для даної М. Функція знаків природної М. (морфем та слів) полягає в тому, що вони стають еталонами, зразками для утворення матеріальних знаків тексту (озвучених морфем і слів) в процесі його побудови і для їх розпізнавання в процесі сприймання і розуміння. Будь-яка М. є скінченною знаковою системою, але вона може породжувати необмежену кількість текстів необмеженого обсягу, оскільки кожний мовний знак, втілюючись у матеріальну субстанцію, здатний до безмежного тиражування, утворюючи безліч своїх текстових варіантів.

СИСТЕМА ( від грецьк. σνστημα - поєднання, утворення) - сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія. Якісні характеристики цих елементів становлять зміст С., сукупність закономірних зв'язків між елементами - внутрішню форму, або структуру С. Природа складових елементів і характер структури С. найрізноманітніші. С. можуть утворювати окремі тіла, явища, процеси, що вступають між собою у взаємодію, обмінюються енергією або речовиною, виконують спільну функцію тощо; окремі думки, наукові положення, абстрактні об'єкти, між якими встановлені співвідношення взаємозалежності, підпорядкування, послідовності, вивідності тощо. Для об'єктів, які характеризуються як С., найважливішими рисами є внутрішня розчленованість та функціональна цілісність. За природою елементів та характером структури виділяють різні види С. Найпоширенішим є поділ С. на матеріальні, що існують в об'єктивній реальності, та ідеальні, що є виразом людської свідомості, мислення та психіки. Матеріальні включають у себе С. неорганічної (фізичні, геологічні, хімічні) та органічної природи (клітини, організми, популяції, екосистеми). Ідеальними С. є поняття, гіпотези, теорії, лінгвістичні та логічні побудови, психічні утворення тощо О. собливим класом С., де органічно поєднані матеріальні та ідеальні елементи, є С. соціальні, соціокультурні, інформаційні. За кількістю елементів розрізняють прості та складні С., за характером зв'язку - динамічні та стохастичні С. піввідношення між елементом і С. встановлюються як співвідношення простого і складного. Однак елемент якоїсь С. сам по собі може бути складним утворенням і характеризуватися як С. Водночас предмет, що є сам С., може бути елементом С. вищого рівня. Тому окремі предмети і явища можуть становити цілі ієрархії С. Так, тваринний організм, будучи складною С., є в той же час елементом С. вищого рівня - популяції. За сучасних умов поняття "С." набуло важливого пізнавального значення. Воно застосовується в усіх науках, складаючи концептуальну основу вивчення складних явищ чи процесів природи і суспільства. В сучасній науці дослідження С. різних видів і класів здійснюється в межах системного аналізу, спеціальних теорій С. у математиці, логіці, космофізиці, біології, кібернетиці, системотехніці, синергетиці, лінгвістиці, інформатиці тощо. Існує тенденція до створення загальної теорії С. Широко відомі загальна теорія С. Берталанфі, яка виникла першою, загальні теорії С. Ешбі, Месаровича, Ляпунова З. агальні теорії С. досліджують логікометодологічні принципи аналізу С., розробляють різні стратегії системних досліджень і на цій основі формують системну методологію. Спеціальні - вивчають конкретні різновиди С., їх виникнення та еволюцію, функціювання та трансформацію, способи їх проектування та управління ними. У наш час не існує єдиної і загальновизнаної класифікації С.

1) взаємопроникнення

2) сполучна ланка

3) спільність ознак (різних видів)

* * *

1) взаємопроникнення

2) сполучна ланка; спільність ознак

1. n

1) місце з'єднання; сполучення; стик

2) анат. суглоб, зчленування

3) частина розрубаної туші; нога; лопатка

4) амер., розм. таємний шинок; кубло

5) розм. джойнт, сигарета з маріхуаною

6) будинок; місце; приміщення

7) тех. з'єднання

8) стик, шов, паз

9) прифугування

10) шарнір

11) вузол (конструкції тощо); замок (для канатів)

12) друк. пружок (оправи)

13) геол. тріщина; контакт; спай

2. adj

з'єднаний, об'єднаний; спільний, сумісний; єдиний

3. v

1) з'єднувати, сполучати; зчленовувати; зв'язувати; згуртовувати

2) тех. з'єднувати за допомогою вставних частин; приганяти, припасовувати; прифуговувати

3) розчленовувати, розтинати

4) буд. розшивати шви

* * *

1) місце з'єднання; з'єднання; стик

2) aнaт. суглоб, зчленування

3) частина розрубаної туші; окіст, нога, лопатка.

4) aмep. прост. заклад ( про шинок)

5) cл. сигарета з марихуаною

6) aмep.; cл. пістолет; шприц ( для введення наркотику)

7) пoлiгp. рубчик, біговник ( палітурки)

8) бoт. вузол

9) гeoл. тріщина; окремість; лінія кліважу; контакт; спай

10) тex. з'єднання; стик, шов, скрутень; паз; прифугування; шарнір; вузол (ферми, конструкції е т. п.); замок ( для канатів); eл. рознімання

1) з'єднаний, об'єднаний, спільний, загальний, зведений; єдиний

2) спільний

3) юp. солідарний

4) aнaт. суглобний

1) з'єднувати, зчленовувати, зв'язувати; тex. зчленовувати, з'єднувати за допомогою вставних частин; приганяти; прифуговувати; з'єднуватися впритул, прилягати

2) рознімати, розчленовувати; бyд. розшивати шви ( цегельної кладки)

1) поет. лука, поле

2) нива, лан

3) пасовище

4) переліг

5) с.г. пар

6) пасмо (ниток)

* * *

1) пoeт. луг, поле

2) c-г. луг, пасовище; переліг; пар, парове поле

n геогр. н.

м. і острови Юніон

* * *

1) з'єднання, злиття

2) об'єднання, союз

3) союз ( державне об'єднання)

4) професійний союз, тред-юніон

5) шлюбний союз

6) гармонія, згода

7) icт. об'єднання декількох приходів для допомоги бідним

8) icт. робочий будинок ( union house)

9) студентський клуб

10) емблема, символізуюча об'єднання ( на державному прапорі)

11) тих. ніпель, штуцер; патрубок; муфта

12) тканина з різних видів волокна; сумішева тканина

1) пoeт. луг, поле

2) c-г. луг, пасовище; переліг; пар, парове поле

1) з'єднання, злиття

2) об'єднання, союз

3) союз ( державне об'єднання)

4) професійний союз, тред-юніон

5) шлюбний союз

6) гармонія, згода

7) icт. об'єднання декількох приходів для допомоги бідним

8) icт. робочий будинок ( union house)

9) студентський клуб

10) емблема, символізуюча об'єднання ( на державному прапорі)

11) тих. ніпель, штуцер; патрубок; муфта

12) тканина з різних видів волокна; сумішева тканина

Дьюї, Джон (1859, Барлінгтон - 1952) - амер. філософ, засновник філософії "інструменталізму". Освіту отримав у Вермонтському ун-ті. Викладав у Мічиганському та Колумбійському ун-тах. У Чикаго організував експериментальну початкову школу під опікою Департаменту філософії, в якій прагнув впровадити та перевірити розроблені ним ідеї в галузі філософії освіти. Виступав прихильником гегельянства, пізніше перейшов до його критики, зазнавши значного впливу психологічної теорії Джемса. Піддаючи критиці метафізичні спекулятивні конструкції, головна хиба яких, за Д., - гіпертрофування когнітивних функцій філософії ("панування інтелектуалістського погляду") - він запропонував нову модель філософії, характеризуючи її як "інструменталізм". Її призначення - забезпечити перехід від традиційних "проблем філософів" до вирішення "людських проблем" у річищі прагматизму. Філософія, згідно з Д., не повинна займатися побудовою інтелектуальних схем, натомість вона має культивувати себе як метод. Завдання останнього полягає у з'ясуванні природи людського досвіду, аналізі його складових, з тим, щоб найефективніше адаптувати світ до потреб індивіда, виявити шляхи корисних для нього стосунків з об'єктами довкілля. "Досвід" - центральна категорія філософії Д. - об'єднує всі форми і прояви життєдіяльності суб'єкта - сферу свідомого і несвідомого, фізичного і психічного. Він має два головних виміри: біологічно-генетичний та ціннісний; людина повинна пристосовуватися до середовища, щоб вижити, її ставлення до світу емоційно забарвлене, практично-ціннісне. В контексті ідей праґматизму та інструменталізму Д. інтерпретує проблему істини як родову назву для різних видів ціннісних суджень, застосовуваних у площині досвіду К. ритерієм істини виступає "операційна надійність", придатність для розв'язання проблеми; зрештою істина визначається як корисність. Тим самим проблема істини фактично замінюється проблемою цінності, набуває радикально ситуативного і суб'єктивістськи-екзистенційного сенсу ("філософія успіху") К. онцепція досвіду та істини створює засади для соціальної спрямованості філософії Д. в цілому. У її епіцентрі знаходиться людина, її турботи, потреби, пошуки, адже, згідно з Д.,. всі цінності перебувають не по той бік досвіду, а лише у ньому. Завдання філософії - вказати людям шлях до блага, забезпечити "вірний тип дії". Звідси - велика увага Д. до філософії освіти. У навчанні й вихованні чільне місце має належати не досягненню статичних, наперед заданих цілей, а процесу дослідження, змагання, творчості. Центральна ланка останнього - континуум "засіб - мета", у площині якого досягнуті цілі стають засобами для появи наступних; ідеї - інструменти для практичних цілеспрямованих дій. Свобода, за Д., полягає у здатності робити розумний вибір і діяти згідно з ним та особливостями власної самобутньої індивідуальності. Демократія є тим соціальним ладом, який спирається на свободу і створює можливості для розвитку творчого потенціалу індивіда. Демократично визначені ідеї соціальної педагогіки та прагматичної етики Д. у модернізованому вигляді використовуються і в наші Дні.

[br]

Осн. тв.: "Психологія" (1887); "Нариси з експериментальної логіки" (1916); "Реконструкція філософії" (1920); "Людська природа й поведінка" (1925); "Досвід і природа" (1925); "Вчитель і суспільство" (1937); "Досвід і освіта" (1938) та ін.

ПАНЛОГІЗМ ( від грецьк. παν - все; λόγοζ - думка, слово) - абсолютизація розуму, раціонального мислення в пізнанні, духовній сфері, світі людини, яка поширює його на світ у цілому. П. - характерна риса багатьох філософських вчень від давньогрецьк. до класичної нім. філософії. Найповніше П. виражений у філософії Гегеля, який створив цілу систему П. В пізнанні П. виявився у надмірному піднесенні логічного мислення за рахунок чуттєвого пізнання, інтуїції тощо. В духовній сфері П. проявився у намаганні звести зміст всієї духовної культури до пізнання. В онтологічному сенсі П. - перенесення розуму зі "світу людини" на увесь об'єктивний світ, що спричинилося до ідеалістичних тлумачень останнього. Загалом П. діє в чотирьох сферах: пізнанні, духовній культурі, світі людини та світі як цілому. Його подолання відбувається у зворотній послідовності. Виникнення "філософії позасвідомого" (Шопенгауер, Гартман) знаменувало відмову від П. в широкому розумінні слова. Критика П. у світі людини яскраво виявилася у відкритті й осмисленні глобальних проблем, низки проблем, пов'язаних із "кризою раціональності", що призвело до переоцінки різних видів духовної культури, посилення уваги до позалогічних компонентів знання, "неявного знання" та ін.

РЕАЛІЗМ у мистецтві - зображення мовою мистецтва навколишнього світу, реальних сторін життя людини та суспільства. Досить широке коло визначень характеризує прояви реалізму у мистецтві - достовірність, правдоподібність, художня правда, художній метод та ін Р. озрізняють реалізм як тенденцію, що є невід'ємною частиною багатьох напрямів і течій мистецтва, за винятком деяких, які з'явилися на поч. XX ст., а також реалізм як художній метод. Згідно з останнім, реальна соціальна дійсність відтворюється, по-перше, в усіх її суперечностях і, по-друге - у відповідності з естетичним ідеалом митця; як наслідок, реалістично відображена дійсність набуває рис належного, необхідного для суспільного прогресу. Історія становлення реалістичних тенденцій у мистецтві співпадає з історією розвитку самого мистецтва. Кожний її етап позначений певного специфікою у відображенні дійсності - від примітивних зображень стародавнього світу, грубої предметності періоду варварства до творів античної Греції, що стали класичними зразками довершених реалістичних форм. Подальший злет реалістичних тенденцій у мистецтві пов'язаний з добою Відродження В. ід цієї ж доби починається становлення Р. у м. як художнього методу. Пройшовши ряд історичних етапів розвитку, найвищого розквіту він набуває в XIX ст. У творчості представників різних видів мистецтва розгорталося життя людини в суспільстві в усьому розмаїтті його проявів та суперечностей. Цей етап становлення Р. як художнього методу отримав назву критичного реалізму. Найвиразніше він проявився в літературі. На відміну від попередніх етапів розвитку реалізму як художнього методу, він характеризується загостреною увагою до соціальної несправедливості та суперечностей суспільного життя. Подальший розвиток реалізму як художнього методу позначений значними суперечностями, які пов'язані зі складнощами соціально-історичного розвитку, що визначали шлях людства у XX ст. Як художній метод реалізм зберіг і розвинув свої позиції у СРСР, отримавши назву соціалістичного реалізму. В той же час на Заході стан мистецтва був позначений становленням і розвитком цілої низки течій і напрямів, яких об'єднує заперечення реалізму як художнього методу пізнання дійсності.

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ - синтезуюча форма художньої свідомості та творчості в цілому, яка втілює, творить та об'єднує зміст твору; характеризується повнотою і цілісністю. В залежності від масштабу охоплення матеріалу X. о. виступає як окрема складова твору або як його подоба в цілому. Наявність X. о. є визначальною ознакою, атрибутом мистецтва, що перетворює чуттєвий аспект естетичних явищ у феномен художньої культури, надає мистецтву рис однієї з вищих форм духовного освоєння буття. За словами Леонардо да Вінчі, "де дух не водить рукою художника, там немає мистецтва". Поняття X. о. введено в естетику Гегелем, хоч осмислення образів-ейдосів було притаманне ще античній філософії (Платон) і потому розроблялося у напрямі їх тлумачення як ідеальних утворень (субстанційного буття сутності, інобуття абсолютної ідеї в індивідуальній свідомості, зокрема, як "мислення в образах" тощо). У XX ст. трактування категорії X. о. опинилося на перетині гостро контраверсійних гносеологічних, естетичних концепцій та художніх рухів. Увиразнюється естетико-філософський підхід, що долає межі "реалістичного" віддзеркалення, прямого дублювання онтологічних значень. Духовне освоєння дійсності перестає орієнтуватися лише на її відображення і дедалі більше зосереджується на оцінках, думках та почуттях митця. Домінантною стає ситуація, коли X. о. розглядаються як такі, що не копіюють, а творчо моделюють буття. Утверджується переконання, що переосмислення образів є евристичнішим, ніж констатація їхньої тотожності реальності. В результаті оцінка X. о. за критеріями верифікації, адекватності відображення дійсності засвідчує свою малопродуктивність. Цінність X. о. (реалістичних, романтичних, символічних, імпресійних або експресійних) залежить від їхнього внеску до скарбниці естетико-художньої культури, міри сприяння її вдосконаленню. Розуміння X. о. як змісту, що існує у знакових системах різних видів мистецтв, дозволяє долати труднощі, що їх створювало звужене трактування X. о. як форми міметичного відображення (останнє, зокрема, призводило до імперативних вимог предметності в образотворчості, сюжетності у хореографії, програмиості у музиці). На противагу такому підходу, була висунута пропозиція розмежування мистецтв на "образні" та "безобразні". У сучасній естетиці таке розмежування спричинилося до обґрунтування суцільної "безобразності" художньої культури. Теорія постмодерну пояснює беззмістовність творів відсутністю в них референтів, тяжінням сучасної культури до "деконструкції". Експлікація поняття X. о. дозволяє уточнити критерії оцінок сучасного мистецтва. Адже доступність для сприйняття і розуміння, "прозорість" художніх творів спрямовані, зрештою, на потвердження X. о. як ідеального утворення, способу бачення і розуміння світу митцем. Отже, змістовність або беззмістовність X. о. зумовлюється не формою подолання "об'єктивних" прообразів, а їх трактуванням, отже, ступенем духовної, естетичної спроможності автора. X. о. є універсальною категорією художньої діяльності та художньої культури, мультимоделлю, котра у специфічних формах мистецтва забезпечує творче освоєння та духовне осмислення розмаїтої палітри світу.